Є в українській публічній розмові про Донбас одна тиха незручність. Ми звикли говорити про регіон або в минулому часі — як про втрачений, або в суто воєнному — як про рубіж. І майже ніколи — в теперішньому, людському. Тим часом саме там, у цьому роздоріжжі між «було» і «обороняємо», і вирішується зараз питання, яке не прийнято формулювати прямо: ким для держави є люди, заради яких тримають оборону.

Те, що не можна скасувати рішенням бюджету

Почнімо з очевидного, про що згадують усе рідше. Південний схід України — не «проблемна територія» і не «дотаційний регіон» за своєю природою. Це індустріальний хребет країни: краматорське важке машинобудування, шахтарська й металургійна культура, вугілля, метал, енергетика, інженерна школа. Це природні багатства, які десятиліттями живили економіку, і люди, чиї імена належать не регіональній, а загальнонаціональній культурі — достатньо згадати Анатолія Солов’яненка, народженого на Бахмутчині. Донбас був не околицею, а серцем промислової потуги України. Це не ностальгія — це бухгалтерія історії, яку не переписати бюджетним рядком.

Саме тому повномасштабне вторгнення Росії стало не просто територіальною катастрофою. Воно зруйнувало цілу модель життя, у якій завод годував місто, а місто годувало країну. Маріуполь, окуповані райони, знищені підприємства — це не «втрачені ринки», а вирвані шматки української економіки й людських доль.

Як гордість стала функцією

Після 24 лютого 2022 року ставлення до регіону змінилося — не з чиєїсь злої волі, а з примусу війни. Донбас об’єктивно став лінією оборони. Закон про оборону міст, підписаний Володимиром Зеленським, законодавчо оформив те, що жителі прифронтів’я дізналися раніше — по обстрілах і відключеннях світла: місто тепер існує насамперед як оборонний вузол. Укріплення, логістика, евакуація, інженерні роботи — усе це необхідно. Без цього не було б ні Краматорська, ні Слов’янська в українській юрисдикції.

Але в необхідної логіки є небезпечний побічний ефект. Оборона починає сприйматися не як спосіб повернути нормальне життя, а як самодостатній стан. Місто існує, поки його можна обороняти. А добробут тих, хто в ньому залишається, відкладається на «після перемоги» — термін, у якого в бюджеті немає ні графіка, ні відповідального.

Арифметика, яка говорить гучніше за гасла

Бюджет на 2027–2029 (https://dn.gov.ua/) роки малює картину просту й невтішну. Власні доходи підконтрольної Україні частини Донецької області скорочуються: 500 млн грн у 2026-му, 400 млн у 2027-му і по 388 млн у 2028–2029 роках. Фінансування з Києва при цьому зростає: з 2 млрд 376 млн грн до 3 млрд 709 млн у 2029-му. Якщо в 2026 році власні надходження покривають близько п’ятої частини видатків, то до 2029-го — менше десятої. Область усе глибше перетворюється з економічно самостійної території на повністю дотаційну оборонну функцію.

Саме по собі це не скандал: війна знищила виробництва, логістику, податкову базу. Питання в іншому — що саме фінансується за рахунок зростаючого трансферту.

329 тисяч на всіх, кому війна зламала життя

Середня зарплата в регіоні — близько 27 тисяч гривень. Для людей у зоні постійних обстрілів, зі зруйнованою інфраструктурою й обмеженим ринком праці це межа виживання. На цьому тлі особливо показовим стає рядок, який вимірює не інфраструктуру, а людську гідність.

У 2026 році управління з питань ветеранської політики обласної адміністрації розподілило на соціалізацію й адаптацію ветеранів 329 тисяч гривень. Отримувачів — 230 осіб, включно з родинами ветеранів. Просте ділення дає близько 1 430 гривень на адресата за весь рік — приблизно вартість одного скромного продуктового набору. План на наступні роки: 359 тис. у 2027-му, 383 тис. у 2028-му, 403 тис. у 2029-му. Зростання за три роки — близько 22%, тоді як загальні видатки на область за той самий період зростають на 56%. Ветеранський напрям не просто залишається скромним — він відстає від загальної динаміки більш ніж удвічі.

Зрозуміло, соціальні програми області не вичерпуються цим рядком: є державні виплати, субсидії, інші механізми. Але саме цей рядок — те, що регіональна влада робить сама для людей, які повертаються з фронту і які залишилися без годувальників. І виглядає він не як політика, а як жест.

Дороги в місто, якого майже немає

Тепер зіставимо. Якщо кошти на ветеранів обчислюються сотнями тисяч, то на дорожнє господарство — сотнями мільйонів. У 2026 році, коли російські війська продовжували просування в напрямку Краматорська й Слов’янська, на утримання автомобільних доріг області єдиним підрядником — ТОВ «Сластрой» (ЄДРПОУ 40090765) — було освоєно 335 млн грн. 335 мільйонів проти 329 тисяч — різниця приблизно в тисячу разів.

Питання тут не в тому, що дороги не потрібні. Вони потрібні: без них не працюють ні логістика, ні евакуація, ні постачання. Питання в послідовності пріоритетів і в публічній логіці витрачання. При скороченні населення прифронтових міст, при масовому виїзді, при будинках без вікон утримання доріг продовжує фінансуватися в масштабі, який логічніше виглядав би для регіону зі зростаючою, а не зникаючою економікою.

Сама по собі наявність одного підрядника — не доказ злочину. Але монополія на підряд в умовах, коли попит на послугу фізично скорочується разом із населенням, — це той випадок, коли прозорість має бути не декларацією, а перевірюваною процедурою: конкурси, акти, фактичні кілометри, реальна інтенсивність руху, незалежний аудит. Відсутність таких відповідей не робить усіх винними. Але робить неможливим для суспільства зрозуміти, кому саме служить бюджет.

Куди могли б піти ці гроші

Збереження українського Донбасу — це не лише питання територіальної цілісності та державної безпеки, а насамперед питання людей, які й надалі пов’язують своє майбутнє з Україною. Однак в умовах скорочення бюджетних доходів, збільшення оборонних видатків та зростаючої залежності регіону від державної та міжнародної фінансової допомоги особливо гостро постає питання ефективності використання наявних ресурсів.

Україна не може дозволити собі розкіш втрачати кошти там, де вони мають перетворюватися на реальні можливості для населення: доступну медицину, освіту, соціальний захист, відновлення інфраструктури, робочі місця та гідні умови життя. Тим більше неприпустимо, щоб корупційні практики, непрозорі рішення та сумнівні пріоритети місцевих керівників підривали довіру громадян і міжнародних партнерів, чия підтримка сьогодні має критичне значення.

Патріотизм у нинішніх обставинах не повинен вимірюватися виключно готовністю утримувати територію за будь-яку ціну. Він має проявлятися й у здатності держави раціонально розпоряджатися кожним виділеним ресурсом, захищати інтереси своїх громадян та чесно оцінювати перспективи регіону. Донбас не повинен перетворюватися на територію, де фінансові рішення ухвалюються переважно з огляду на прагнення зберегти адміністративний контроль, тоді як потреби та майбутнє людей відходять на другий план.

Українська державність на сході країни має підтверджуватися не лише присутністю державних інститутів та оборонними рубежами, а й якістю управління, соціальною відповідальністю та реальними результатами для населення. Зрештою, сенс збереження Донбасу полягає не в тому, щоб за будь-яку ціну утримати територію, яка стрімко зменшується, а в тому, щоб зберегти людей, їхню гідність і можливість повернутися до нормального життя у складі України. Саме на це, а не на утримання неефективної системи управління, мають спрямовуватися державні кошти та міжнародна допомога.